Працівниками відділу культури і туризму Конотопської міської ради спільно з науковими співробітниками Конотопського міського краєзнавчого музею ім.О.М.Лазаревського та спеціалістами відділу освіти Конотопської міської ради у рамках підготовки до відзначення 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка здійснено наукове дослідження архівних документів та за його результатами розроблено історичну довідку. Даний методичний матеріал рекомендовано для використання під час проведення краєзнавчих заходів та виховних годин в закладах культури та навчальних закладах міста, інших установах і організаціях міста.
Історична довідка про перебування Т.Г.Шевченка на Конотопщині
У народній пам’яті живе і буде вічно жити пам’ять про великого Кобзаря, геніального сина України та поборника святої правди.
Життєвий і творчий шлях Т.Г.Шевченка був коротким. 24 роки він був кріпаком, 10 – перебував на засланні рядовим миколаївської муштри, і лише 10 років було відведено йому так званої волі під пильним оком жандармів.
Виплекала Т.Г.Шевченка Черкащина. Але, як і по всій Україні, в нас, на Конотопщині, є чимало дорогих серцеві шевченківських місць. Великий інтерес привертають дружні зв’язки Т.Г.Шевченка з братами Лазаревськими, уродженцями с.Гирявка (нині – Шевченкове). В Гирявці, на той час, жила сім’я дрібного поміщика Матвія Лазаревського. Шість його синів – Василь, Михайло, Федір, Яків, Олександр, Іван і дочка Глафіра були шанувальниками творчості Т.Г.Шевченка. Вони належали до прогресивних кіл, поділяли революційно-демократичні погляди Тараса Григоровича і перебували під великим впливом його ідей.
Знайомство і дружба братів Лазаревських, особливо Федора, Михайла і Василя, з Т.Г.Шевченком почалося з часу заслання його царським урядом у солдатчину до Оренбургського корпусу, де брати Лазаревські в різні часи працювали урядовцями в прикордонній комісії. Ця дружба тривала все життя.
В 1847 році Шевченко був засланий і зарахований у званні рядового солдата до Оренбургу, із забороною писати і малювати. Першими зустріли поета Федір і Михайло Лазаревські, які, на той час, служили в Оренбурзькому корпусі. В листі до своєї знайомої В.М.Репніної, Тарас Григорович дуже тепло відгукується про свого друга Федора Лазаревського: «Он первый не устыдился моей серой шинели и первый встретил меня по возвращении моем из Киргизской степи и спросил, есть ли у меня что пообедать. Да, подобный привет дорог…».
Поет часто бував у домі Федора Матвійовича Лазаревського. Перебуваючи на Конотопщині, він намалював портрет Ф.М.Лазаревського, записав у його альбом кілька поезій, подарував відомий поетичний твір «Не додому вночі йдучи», кілька офортів та «Кобзар» з автографом і дарчим написом «Федорові Лазаревському від автора».
З Василем Матвійовичем Лазаревським поет познайомився у тому ж Оренбурзі, де він подарував Шевченку два ящики сигар і 50 карбованців.
З третім із братів – Михайлом Матвійовичем Лазаревським, Шевченко познайомився 29 липня 1847 року в Орську. На той час Михайло Матвійович працював у Троїцьку Оренбурзької губернії, на посаді попечителя прилінійних киргизів. Уже з першого знайомства між ними зав’язалась міцна і щира дружба. Переїхавши на роботу до Петербургу, М.М.Лазаревський не пориває зв’язку з Т.Г.Шевченком. Листується з ним, підтримує його морально і матеріально, виявляючи до нього любов і приязнь.
М.М.Лазаревський став для поета-засланця не лише другом, а й тим опорним пунктом, за допомогою якого можна було підтримувати зв’язок з вільним світом. Прибувши після заслання до Петербурга, Т.Г.Шевченко потрапляє в міцні та гарячі обійми свого дорогого друга. Тарас Григорович три місяці живе з Михайлом Матвійовичем у його квартирі. На 40-річчя М.М.Лазаревського Шевченко подарував йому свій «Щоденник» та автопортрет, а на день іменин – свій твір «Журнал», який має велику історико-літературну цінність, та кілька власних малюнків. У тому ж році Т.Г.Шевченко намалював портрет М.М.Лазаревського, який, на даний час, зберігається в Державному музеї Т.Г.Шевченка (м.Київ).
Коли М.М.Лазаревський надумав одружитись, то обрав Тараса Григоровича старшим боярином. На честь дружби і поваги до Лазаревських, у грудні 1849 року, під час перебування у Оренбурзі, Шевченко написав парний портрет двох братів – Федора і Михайла Лазаревських, і подарував їм напам’ять. Нині ця робота Шевченка зберігається в літературному музеї «Пушкинский дом» (м.Санкт-Петербург).
Олександр Матвійович Лазаревський – відомий український історик, засновник та редактор «Киевской старины», наш земляк, чиє ім’я носить Конотопський міський краєзнавчий музей, познайомився з Т.Г.Шевченком у 1858 році, коли той повернувся із заслання. Тарас Григорович подарував О.М.Лазаревському «Кобзар» з дарчим написом: «Чистому серцем, доброму козакові Олександру Лазаревському». Олександр Матвійович доглядав Т.Г.Шевченка під час його хвороби, пізніше супроводжував труну поета з Санкт-Петербургу до Канева, опублікував кілька розвідок про творчий та життєвий шлях Кобзаря.
З Яковом Матвійовичем Лазаревським Т.Г.Шевченко познайомився у Нижньому Новгороді, пізніше вони кілька разів зустрічалися в Петербурзі. В листі до Михайла Лазаревського поет називав Якова «славним хлопцем», а пізніше подарував йому офорт.
Наймолодший з братів Лазаревських – Іван Матвійович, познайомився з Т.Г.Шевченком у 1858 році в Петербурзі. Іван переписував твори Тараса Григоровича, створив саморобну рукописну книжку поезій Кобзаря, куди поет вніс низку виправлень та доповнень. Останнє прижиттєве видання «Кобзаря» поет вручив Івану Матвійовичу з дарчим надписом.
Під час своєї останньої поїздки по Україні Т.Г.Шевченко в серпні 1859 року побував у селі Гирявці, де жила мати братів Лазаревських Афанасія Олексіївна. Брати Лазаревські багато розповідали поетові про неї, і саме так склалось почуття прихильності, яке поет висловив у своєму листі до Афанасії Олексіївни: «Благодарных сыновей ваших я привык называть своими родными братьями. Позвольте же Вас называть моею искренне любимою и невиданною матерью. Примите глубокий сыновий поцелуй от глубоко любящего вас Шевченко».
Перебуваючи в Гирявці, Шевченко намалював портрет матері Лазаревських – Афанасії Олексіївни, подарував їй офорт «Приятели» та вірш «Садок вишневий коло хати» з підписом.
З шести братів Лазаревських на той час в Гирявці перебувало лише двоє: Федір та Іван. Про них Шевченко тепло відгукнувся: «На удивление симпатичные люди эти Лазаревские и все шесть братьев, как один, замечательная редкость». 25 серпня 1859 року Тарас Григорович виїхав з Гирявки. По дорозі він разом з братами Лазаревськими заїхав до села Гути, до лісничого Платона Колодчевського. В солом’яному брилі, в старенькому полотняному плащі, Шевченко ніяк не походив на відомого поета і художника. Він сидів поряд з візником Якимом Степановичем Ложкою і довго розмовляв про життя-буття та кріпацьку долю, аж поки не доїхали до Конотопа, де на греблі трапилась з подорожніми невелика пригода. Про це згадував на початку 20-х років ХХ сторіччя Трохим Семенович Лапа, завзятий рибалка, що жив у Конотопі на Загребеллі, біля ставу. Як тільки тарантас доїхав до середини калюжі і застряв, мешканці міста одразу допомогли виштовхати його із багнюки, а коли впізнали Т.Г.Шевченка – всі радісно захвилювались. Тарас Григорович підійшов до гурту, став щиро вітатись і всім руку подавати та жартома сказав, що, мовляв, «Гуртом і батька добре бити. А ще коли б у цьому ставкові потопити всіх конотопських відьмаків, що правлять цим повітовим містом, та не дбають про впорядкування доріг…». А самому Трохиму дав жменю гарбузового насіння. Побували Т.Г.Шевченко з братами Лазаревськими і в Кролевці – у сестри Лазаревських Глафіри Огієвської.
Це була остання поїздка Тараса Григоровича Шевченка по Україні. 26 лютого 1861 року від тяжкої хвороби Тарас Григорович Шевченко помер.
У Конотопі ім’я Т.Г.Шевченка носить вулиця в центрі міста. На проспекті Миру та проспекті Леніна встановлено два пам’ятники поетові. В експозиції Конотопського міського краєзнавчого музею зберігається багато матеріалів, присвячених перебуванню Т.Г.Шевченка на Конотощині, та експонується диван із садиби Лазаревських, на якому, за переказами, полюбляв відпочивати Т.Г.Шевченко під час своїх візитів до Гирявки.
Конотопці пишаються тим, що доля Тараса Шевченка тісно пов’язана з нашим краєм. Так, як любив Тарас Шевченко свою землю – Україну, так можна любити лише неню. Шевченко силою слова свого відродив прадавнє ім’я рідної землі й нам заповів навчатись чужому і не цуратись свого. Саме тому, важко уявити Україну без Шевченка, а Шевченка без України.