За матеріалами газети “Конотопський край”

Наприкінці червня ми отримали звістку про те, що Указом Президента України від 28 червня 2015 року “за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі” орденом «За мужність» III ступеня нагороджено жителя нашого міста  – тридцяти п’яти річного Андрія Ваховського. На жаль, нагороджено посмертно, адже 29 серпня минулого року боєць 2-го батальйону спеціального призначення НГУ «Донбас» Андрій Ваховський із позивним «Браво» трагічно і страшно загинув у так званому Іловайському котлі, поповнивши меморіальний список справжніх Героїв України.

За офіційними даними, ранком 29-го серпня 2014 р., під час виходу так званим «зеленим» коридором із Іловайського котла, А.М.Ваховський їхав у кузові машини КРАЗ у складі автоколони батальйону “Донбас” з м. Іловайськ. Коли російські війська відкрили вогонь по колоні, почав відстрілюватись з автомату. Був убитий кулеметною чергою. Загинув у КРАЗі разом з іншими бійцями. 3-го вересня тіло «Браво» разом із тілами 96 інших загиблих у Іловайському котлі було привезено до дніпропетровського моргу. 16 жовтня 2014 р. Андрій Ваховський був тимчасово похований на Краснопільському цвинтарі м. Дніпропетровська, як невідомий герой. Згодом був упізнаний за тестами ДНК та перепохований 29 квітня 2015 року на малій Батьківщині, в с. Шарівка, Валківського району, Харківської області.

Загибель молодої людини – завжди трагедія, а рідної людини – тим більше. Саме тому, розповідаючи про таке коротке життя Андрія Ваховського, його теща Віра Степанівна не стримує сліз. Адже він був не просто молодим і вродливим хлопцем, який вів активний спосіб життя, займався спортом, він був коханим чоловіком для її доньки Марини і люблячим татом для восьмирічної онучки Аліси.

Війна на завжди змінила життя їхньої колись щасливої родини. Понад десять років тому, навчаючись у Харківській юридичній академії, конотопчанка Марина познайомилася з Андрієм із Харківщини. Згодом пара переїхала до Конотопа, побралася, а через кілька років у подружжя Ваховських народилася донька Аліса.

Коли навесні минулого року почали набирати добровольців у лави Національної гвардії, Андрій пішов служити за контрактом. Після проходження навчання, став кулеметником і потрапив до 2-го батальйону спеціального призначення НГУ «Донбас», у складі якого ніс службу в Артемівську, Курахово та інших  гарячих точках Донбасу, аж до того дня, поки не опинився в страшному Іловайському котлі, звідки живими вибралися одиниці.

Перебуваючи в зоні АТО, Андрій намагався щодня дзвонити додому, щоб рідні знали, що він живий. А ще – бажав добрих снів донечці Алісі. Тому, коли він перестав дзвонити, рідні забили на сполох. А невдовзі отримали страшну звістку: Андрій загинув. Разом із мамою чоловіка Марина одразу ж виїхала до дніпропетровської лікарні ім. Мечнікова, куди звозили поранених і вбитих під час виходу «зеленим» коридором смерті в Іловайську.

Проте, передивившись сотні фотографій убитих і спотворених вогнем «Градів» бійців, свого Андрія вони не знайшли. Не було його й серед пораненених. І хоча побратим чоловіка, якого Марина розшукала в одному з шпиталів, стверджував, що Андрій Ваховський точно загинув у нього на очах, відсутність тіла давала жінкам маленьку надію на те, що їхній чоловік і син живий.

Ця крихітна надія, підтверджена словами ворожок та екстрасенсів, до яких у розпачі зверталася мати, давала їм сили жити протягом восьми місяців невідомості та пошуків. Допоки не прийшов офіційний лист із  підтвердженням того, що за проведеною генетичною експертизою, ДНК, узяті у маленької Аліси, на 99,9 % співпадають з ДНК невідомого бійця, похованого на Краснопільському цвинтарі м. Дніпропетровська.

Побувавши на могилі Андрія, похованого поряд з такими ж невідомими солдатами, його мати і дружина  почали клопотати про перезахоронення тіла рідної людини. Так, 29 квітня цього року, через 7 місяців після його загибелі, Андрія Ваховського поховали в рідному селі Шарівка, на Харківщині.

Розповідаючи про це, Віра Степанівна не стримує сліз і дякує всім, хто підтримав їхню родину в цю страшну годину: рідним, друзям і знайомим, а також міській владі Конотопа, що надала матеріальну підтримку на поховання, та представники якої приїхали на Харківщину, аби провести Андрія Ваховського в останню путь.

Кажуть, що час гоїть рани. Вже майже рік із ними немає найріднішої людини, але навряд чи біль утрати стала від того меншою. І якщо дорослі вчаться жити без нього, то як пояснити восьмирічній дитині, чому тато більше ніколи не прийде і не обійме її?

Віра Степанівна говорить, що спочатку вони приховували від Аліси правду, намагаючись стримувати свої сльози. Але коли про загибель Андрія заговорило місто, про те, що її тато загинув, дівчині розповіли однокласники, по-дитячому не розуміючи страшного змісту цих слів. Аби зменшити психологічну травму від почутого, Марина розповіла Алісі про те, що їхній тато тепер служить у Божій гвардії й дивиться на неї з небес, охороняючи від біди. Але дівчина не перестала сподіватися на те, що батько повернеться. Тому нещодавно попросила бабусю сходити до церкви й випросити у Бога, аби він відпустив тата хоча б на один день, на День її народження, який Аліса відзначатиме 4 серпня.

Сьогодні донька загиблого героя гостює у другої бабусі, Андрієвої мами, яка дуже любить онуку. Разом із нею дівчинка щодня ходить на могилку тата, поливає квіти, прибирає. Мабуть, вона ще не може осмислити до кінця, що тепер їхнє з мамою життя змінилося. Вона виросте і обов’язково зрозуміє, що тепер вона є не просто звичайною дівчинкою, вона – донька Героя, яким має дуже пишатися, так, як тоді, коли на очах великої кількості людей і об’єктивів телекамер разом із мамою вони отримували татовий орден «За мужність».

Проте, це не єдина відзнака Андрія Ваховського. За мужність і самовіддані дії, виявлені під час виконання своїх службових обов’язків, наказом т.в.о. командувача Національної гвардії України генерал-лейтенанта О.В.Кривенка, сержант (резерву) Андрій Миколайович Ваховський був навічно зарахований до списку особового складу військової частини 3027 Північного оперативно-територіального об’єднання.

Олена Савела

«Конотопський край»

при передруку посилання на джерело ОБОВ’ЯЗКОВЕ