За матеріалами газети “Конотопський край”
Тетяна Шерудило:
– Унікальність нашого міста полягає в тому, що в ньому жило й живе багато непересічних особистостей. І серед них одне з найпочесніших місць займає й буде займати Ніна Іванівна Велігоцька. Мистецький дух Ніни Іванівни в професійній сфері є неперевершеним. Засобами мистецтва вона формувала естетичний смак, розвивала високу духовність.
Говорять, що людина живе стільки, скільки її пам’ятають. Саме тому влада нашого міста прагне увіковічити пам’ять цієї особистості в організації та проведенні мистецьких конкурсів імені Ніни Велігоцької, у відкритті експозиції про Ніну Іванівну в міському краєзнавчому музеї, у великій просвітницькій роботі через творчу майстерню-вітальню Ніни Велігоцької в Дитячій художній школі. Сподвижників і поціновувачів творчості Ніни Іванівни в Конотопі багато. Це радує й вселяє впевненість у тому, що в пам’ять про неї вони в своїх діях будуть продовжувати її кращі традиції.
Володимир Борошнєв:
– З Ніною Іванівною я познайомився понад тридцять років тому, дізнавшись про неї від Сергія Івановича Побожія, кандидата мистецтвознавства, доцента, який сьогодні живе й працює в Сумах. Сергій Іванович розповів, що його опонентом під час захисту кандидатської дисертації була землячка Ніна Велігоцька, яка робить спроби займатися живописом, при чому є мистецтвознавцем із фундаментальною освітою. Я зацікавився цією особистістю, попросив телефон Ніни Іванівни, зідзвонився з нею і на її запрошення поїхав до Києва, де ми зустрілися в її майстерні на Андріївському узвозі.
У спілкуванні Ніна Іванівна справила на мене враження ділової людини. Вона на той час вже була відомою в мистецьких колах, входила до секретаріату правління Спілки художників України, мала багато цікавих і відомих знайомих. А коли я побачив кількість книг із мистецтвознавства, написаних нею, питань більше не виникало. Що до картин, то вони були створені в так званому примітивному, народному стилі. З цього приводу Ніна Велігоцька говорила, що живопис починався саме з примітивізму, тому вона рада, що знаходиться біля витоків цього мистецтва.
Під час нашої розмови Ніна Іванівна зауважила, що вже тридцять років не була в Конотопі, на що я запросив її приїхати, сумніваючись, що з цього щось вийде. А вона взяла й приїхала. Це був, здається, 1990 рік. Звісно, міська влада влаштувала Ніні Іванівні дуже теплий прийом. Столичній гості так сподобалося, що вона із захватом зазначила, що приїде сюди ще не раз і навіть планує облаштувати в МБК «Зоряний» свій салон. Згодом в одній з кімнат будинку культури з’явився салон Ніни Велігоцької, де проходили різноманітні творчі заходи, і куди завжди любила приїздити сама Ніна Іванівна.
Крім того, вона привезла до Конотопа виставку своїх робіт, частину з яких потім подарувала краєзнавчому музею. «Я хочу, щоб у Конотопі з’явилася галерея сучасного мистецтва, – говорила Ніна Велігоцька, – і буду всіляко допомагати, щоб місто розвивалося в культурному плані». Для цього вона запрошувала до нашого міста на пленер «Барви Малевича» відомих художників, які дарували громаді свої роботи. Влада змінювалася, але мрія про галерею так і не здійснилася.
Говорячи про Ніну Велігоцьку, можна виділити кілька основних аспектів її характеру. По-перше, вона була просто одержима духом земляцтва, допомагаючи своїм землякам, не тільки конотопцям, а й сумчанам. Особливо вона любила творчу молодь, підтримуючи майбутніх мистецтвознавців і художників під час вступу до вишів, організовуючи перші виставки їхніх робіт.
Другою якістю є новаторський підхід до мистецтвознавства. Ніна Іванівна не боялася вступати в полеміку з найвідомішими мистецтвознавцями того часу, відстоюючи свою думку, зокрема й щодо творчості Малевича, яку Ніна Велігоцька довго й скрупульозно досліджувала, надаючи віднайденим фактам якогось містицизму. Вона стимулювала колег по мистецькому цеху до творчих пошуків, організовувала проведення наукових конференцій, висловлюючи власне бачення тих чи інших питань мистецтвознавства, що часом йшло в розріз із загальноприйнятим.
Говорити про Ніну Велігоцьку можна безкінечно. Шкода, що ця талановита людина не встигла втілити в життя усього задуманого. Сподіваюся, рідні, які після смерті Ніни Іванівни стали спадкоємцями її творчого доробку (картин, наукових праць, рукописів ненадрукованих досліджень із мистецтвознавства), зможуть гідно розпорядитися цим скарбом. Світла пам’ять Ніні Іванівні!
Тетяна Голобурда:
– Моє знайомство з Ніною Велігоцькою відбулося років двадцять тому, коли вона приїхала до нашого міста. З того часу ми стали співпрацювати і навіть дружити. Не раз були в київській майстерні Ніни Іванівни на Андріївському узвозі, де була знята не одна передача про її життя і творчість. Коли вона приїжджала в Конотоп, обов’язково приходила до нас на студію.
Ніна Іванівна була освіченою, інтелігентною людиною, невибагливою в побуті, відкритою, доброю й завжди готовою прийти на допомогу. Її любили люди, особливо – студенти. Мабуть, не дарма, їй, провінційній дівчині, вдалося вступити до Московського університету ім. М.Ломоносова та здобути таку гарну освіту.
Ніна Велігоцька зробила для нашого міста дуже багато. Я згадую, з якою помпезністю відкривали її салон у БК «Зоряний». І чим усе це закінчилося? Сумно! Ми дуже добре вміємо говорити гарні промови на кладовищі, але при житті часто забуваємо приділити людині належної уваги і турботи. Упевнена, що Ніна Іванівна прожила б ще не один рік, якби її здоров’я не підкосила смерть сина. Пережити цю втрату вона не змогла.
Після себе Ніна Велігоцька залишила велику культурну спадщину, в тому числі, й у Конотопі. Як нею розпоряджатися, вирішуватимуть спадкоємці Ніни Іванівни. Але в будь-якому разі пам’ять про цю людину залишиться в серцях конотопців, і в моєму серці також.
Олександр Платонов:
– З численних зустрічей з Ніною Іванівною особливо запам’яталися три останні…
На початку осені минулого року я закінчував монтаж телефільму «Малевич і Рославець. Станція відправлення – Конотоп» і не переставав шкодувати, якою з причини поганого самопочуття Ніни Іванівни не зміг використати її досконалі знання конотопського періоду життя видатного художника. І все ж в останню мить подзвонив у Київ і почув горісну сповідь жінки, яка втратила сина. Наприкінці розмови вона раптово зацікавилася, чим викликаний мій дзвоник. Я зізнався, й сталося диво: замість надтріснутого я почув зовсім інший, такий знайомий і схвильований голос: «Сашо, та причому тут стан мого здоров’я? Звичайно ж, приїжджай, я стільки можу розповісти: це ж мій улюблений «коньок»!». Через три дні разом із оператором ми вже записували її яскраву розповідь про Малевича в Конотопі, що стала справжнім діамантом фільму і так чудово перегукувалася із дослідженнями Володимира Борошнєва. Так, передчасна смерть сина зламала її фізично, але не зламала її сили духу, її спраги творчості… Тоді ж ми записали й спогади про дитинство і Конотоп її дитинства, про найбільш цікаві моменти її творчого життя.
Друга наша зустріч була вже пов’язана з підготовкою її персональної виставки в Київському музеї Івана Кавалерідзе. Вона хвилювалася, як дівчинка, й говорила, як важливо для неї, щоб на виставці були представлені й ті її роботи, що були свого часу подаровані рідному місту: «Це ж мої найкращі й найулюбленіші картини».
Й остання зустріч – у радісний і хвилюючий день відкриття ювілейної виставки в Києві. Було так незвично бачити наші, «конотопські», такі рідні полотна в оточенні інших, досі незнайомих робіт… Як добре, що це сталося ще при житті Ніни Іванівни!.. Вона неодноразово підкреслювала, що 2015 рік для неї особливий, бо її 80-річчя якимось дивним чином збігалося з 80-ою річницею смерті найдорожчого для неї художника – Казимира Малевича. Хто ж знав тоді, що ця незабутня виставка стане гідною крапкою в житті самої Ніни Іванівни! Ніни Велігоцької не стало, але з нами залишилися її книги й картини, і наш обов’язок – зберегти її безцінний дар рідному місту, щоб не спіткала його сумна доля салону художниці.
Тетяна Радько:
– Кожна зустріч з Ніною Велігоцькою – справжнє свято. Якщо доля хоч раз звела з цією людиною – забути її не можна. Яскрава, повна життєвої енергії, з морем ідей і планів, вишукана жінка без віку, в якій поєднувалися простота та інтелігентність. Саме з такою особистістю я познайомилася на початку 2000-х років, коли Ніна Іванівна займалася створенням у нашому місті салону Ніни Велігоцької.
На своєму віку вона побачила багато країн і міст, проте сили жити й працювати черпала в рідному місті. До Конотопа вона завжди приїжджала з якимись планами, спонукаючи конотопців розвивати культурну спадщину. «Шукайте Малевича!», – говорила Ніна Велігоцька, яка мріяла про те, аби Конотоп став туристично-привабливим містом, куди б приїжджали люди з усього світу.
Проводжаючи Ніну Велігоцьку в останню путь, представники нашої делегації мали нагоду поспілкуватися з рідними, подругами та колегами по цеху Ніни Іванівни. Як виявилося, ми знали про цю жінку не все. Тому сьогодні важливо зібрати й зберегти для нащадків спогади людей, з якими вона дружила, які нею захоплювалися, які продовжують рід Велігоцьких.
Хочеться сказати кілька теплих слів на адресу рідних Ніни Іванівни. Спілкуючись із ними, ми дізналися, що, навіть будучи хворою, Ніна Велігоцька не переставала будувати плани, на жаль, їм не судилося здійснитися. Але, на щастя, серед її нащадків є люди, готові продовжити те, чим жила ця неординарна жінка. Зокрема, невістка Ніни Велігоцької – Оксана, яка запевнила конотопських гостей, що обов’язково приїде до нашого міста, адже стільки разів чула від Ніни Іванівни слово «Конотоп», яке вона промовляла з особливою теплотою і щемом.
Олена Савела
«Конотопський край»
при передруку посилання на джерело ОБОВ’ЯЗКОВЕ