За матеріалами газети “Конотопський край”

Жінок прийнято називати представницями слабкої статі. Але є серед них такі, чиї вчинки змушують сумніватися в слабкості їхнього духу й дають фору деяким чоловікам. До таких належить і конотопчанка Лариса Глушан, про гідний вчинок якої ми дізналися від військового комісару Конотопського ОМВК Романа Радіоненка.

Справа в тому, що, будучи фельдшером, Лариса Олексіївна добровільно пішла захищати Батьківщину. Поновившись на обліку у військкоматі, 13 липня вона вступила до лав Збройних Сил України, аби надавати медичну допомогу військовослужбовцям, ставши першою в нашому місті мобілізованою жінкою.

Такий вчинок гідний наслідування. Сьогодні триває шоста хвиля мобілізації, тому Конотопський військкомат і звернувся до нас з проханням закликати патріотично налаштованих чоловіків, які ще досі вагаються, не бути байдужими до долі своєї Батьківщини й не ховатися за спинами таких жінок, як героїня цієї розповіді.

Хоча сама Лариса Глушан героїчним свій вчинок не вважає. Пропрацювавши 25 років фельдшером на міській станції швидкої допомоги (нині – КЗ СОР «Сумський обласний центр екстреної медичної допомоги), вона не змогла лишитися байдужою до подій на Сході України. «Коли це все тільки почалося, – говорить Лариса Олексіївна, – у меня з’явилася й більше не зникала думка: треба йти!». Поновившись на обліку у військкоматі, вона була мобілізована й, пройшовши навчання під час так званих військових зборів, нині є військовослужбовцем Державної прикордонної служби України.

Медичного досвіду Ларисі Олексіївні не бракує. Але, як виявилося, медикам на війні потрібно не тільки уміти рятувати поранених, а й володіти зброєю, аби в критичну хвилину захистити їхнє і своє життя. Саме тому під час двотижневих військових зборів, з яких вона нещодавно повернулася, Ларисі Глушан довелося пройти й певну військову підготовку. На згадку про неї лишилися безцінні знання та синці від прикладу «калаша».

До речі, разом із нею участь у військових зборах брали ще шестеро жінок-добровольців із різних міст Сумщини. А скільки їх таких з усієї України! Тож чоловікам, які шукають можливості перележати війну на печі, має бути вдвічі соромно.

На моє запитання, що спонукало зробити такий крок, Лариса Глушан говорить: «Патріотизм і життєві принципи й цінності, вкладені в мене дідом Михайлом Трохимовичем, який був бійцем УПА і вісімнадцятирічним юнаком брав участь у бою під Крутами. Переживши репресії, 10 років Гулагу та доживши до 92 років, дідусь жодного разу не зрадив ідеям національної незалежності України, які змалечку вкладав у мене». Розповідаючи про своє дитинство, Лариса Олексіївна говорить, що разом із дідом вони частенько співали «Ще не вмерли України ні слава, ні воля…», і з посмішкою згадує, як  просила діда запнути її українкою.

Слухаючи співрозмовницю, я подумала про те, що життя її дідуся Михайла Трохимовича й було справжнім служінням своїй Батьківщині, не на показ, а в щоденній праці, у вихованні дітей і онуків. У цьому контексті виникло бажання більше дізнатися про участь в долі України воїнів УПА, затаврованих істориками радянських часів. Яке почуття патріотизму та силу духу потрібно мати, аби не зрадити своїм ідеям попри страшні знущання тогочасного режиму? Тільки справжні!

На жаль, сьогодні ми спостерігаємо дещо іншу тенденцію. Тому я не могла не поцікавитися у Лариси Олексіївни реакцією близьких, друзів і колег на прийняте нею рішення полишити звичне мирне життя заради спасіння інших. На це вона відповіла так: «Напишіть, що всі поставилися до цього з порозумінням…». Хоча що ще могла сказати людина з таким характером? Насправді ж більшість добровольців стикається з відвертим нерозумінням і навіть осудом  оточуючих і висловлюваннями на кшталт такого: «У тебе що зовсім у голові висохло…»

Можливо саме так прокоментують цю статтю й деякі читачі, приєднавши до когорти тих, у кого «висохло в голові» й автора, за те, що агітує йти боронити Батьківщину. Проте особисто в мене вчинок Лариси Глушан викликає величезну повагу й упевненість у тому, що аби її дідусь дожив до сьогоднішнього дня, він безперечно пишався б своєю онукою, яку маленькою «запинав українкою» і яка сьогодні підставляє захисникам своєї держави сильне жіноче плече.

Олена Савела