На виконання Закону України “Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки”, було винесено на  сесію  міської ради перелік вулиць та провулків, які підпадають під даний закон, та прийнято рішення рекомендувати міському голові перейменвати вулиці, провулки тощо, відповідно додатку:

№ з/п	Стара назва		Нова назва
1	вул.	Бабка	вул.	Андрія Ваховського
2	вул.	Блюхера	вул.	Володимира Вернадського
3	вул.	Бр.Радченків	вул.	Братів Лузанів
4	вул.	Бр.Степняків	вул.	Євгенія Бірюкова
5	вул.	Будьоного	вул.	Григорія Сковороди
6	вул.	Ватутіна	вул.	Євгена Коновальця
7	вул.	Дзержинського	вул.	Михайла Грушевського
8	вул.	Димитрова	вул.	Григорія Гуляницького
9	вул.	Євгенії Бош	вул.	Січових Стрільців
10	вул.	Жовтнева	вул.	Григорія Мацейко
	вул.	Калініна	вул.	Юрія Липи
2	вул.	Кірова	вул.	Івана Мазепи
13	вул.	Комсомольська	вул.	Петра Сагайдачного
	вул.	Комунарів	вул.	Героїв Крут
15	вул.	Котовського	вул.	Дмитра Вишневецького
16	вул.	Крупська	вул.	Олени Теліги
17	вул.	Куйбишева	вул.	Василя Стуса
18	вул.	Марути	вул.	Пилипа Орлика
19	вул.	Неровні	вул.	Ореста Квача
20	вул.	Новікова	вул.	Анатолія Шульги
21	вул.	Ногіна	вул.	Петра Дорошенка
22	вул.	Пархоменка	вул.	Дмитра Карпенка
23	вул.	Петровського	вул.	Івана Скоропадського
24	вул.	Піонерська	вул.	Пластунська
25	вул.	Радянська	вул.	Кобзарів
26	вул.	Семашка	вул.	Миколи Амосова
27	вул.	Сергія Лазо	вул.	Княгині Ольги
28	вул.	Стояна	вул.	Ігоря Сікорського
29	вул.	Свердлова	вул.	Володимира Великого
	вул.	Тухачевського	вул.	Леся Курбаса
31	вул.	Урицького	вул.	Володимира Шухова
32	вул.	Фрунзе	вул.	Михайла Сусло
33	вул.	Фурманова	вул.	Прорізна
34	вул.	Цюрупи	вул.	Ярослава Мудрого
	вул.	Чапаєва	вул.	Івана Богуна
36	вул.	Щербакова	вул.	Максима Рильського
37	вул.	Щорса	вул.	Олександра Музичко
38	вул.	Якіра	вул.	В’ячеслава Чорновола
39	площа	Новікова	площа	Європейська площа
	проспект	Леніна	проспект	Червоної Калини
41	1 пров.	Бр.Степняків	1 пров.вул.	Євгенія Бірюкова
42	1 пров.	Будьоного	1 пров.вул.	Григорія Сковороди
43	1 пров.	Ватутіна	1 пров.вул.	Євгена Коновальця
44	1 пров.	Дзержинського	1 пров.вул.	Михайла Грушевського
45	1 пров.	Комсомольська	1 пров.вул.	Петра Сагайдачного
46	1 пров.	Комунарів	вул.	Марусі Чурай
47	1 пров.	Марути	1 пров.вул.	Пилипа Орлика
48	1 пров.	Петровського	1 пров.вул.	Івана Скоропадського
49	1 пров.	Піонерська	1 пров.вул.	Пластунської
50	1 пров.	Свердлова	1 пров.вул.	Володимира Великого
51	1 пров.	Щорса	1 пров.вул.	Олександра Музичко
52	2 пров.	Бр.Степняків	2 пров.вул.	Євгенія Бірюкова
53	2 пров.	Будьоного	2 пров.вул.	Григорія Сковороди
54	2 пров.	Ватутіна	2 пров.вул.	Євгена Коновальця
55	2 пров.	Дзержинського	вул.	Сергія Нігояна
56	2 пров.	Комсомольська	2 пров.вул.	Петра Сагайдачного
57	2 пров.	Марути	2 пров.вул.	Пилипа Орлика
58	2 пров.	Свердлова	2 пров.вул.	Володимира Великого
59	2 пров.	Щорса	2 пров.вул.	Олександра Музичко
60	3 пров.	Бр.Степняків	3 пров.вул.	Євгенія Бірюкова
61	3 пров.	Будьоного	3 пров.вул.	Григорія Сковороди
62	3 пров.	Ватутіна	3 пров.вул.	Євгена Коновальця
63	3 пров.	Дзержинського	2 пров.вул.	Михайла Грушевського
64	3 пров.	Марути	3 пров.вул.	Пилипа Орлика
65	3 пров.	Свердлова	3 пров.вул.	Володимира Великого
66	3 пров.	Щорса	3 пров.вул.	Олександра Музичко
67	4 пров.	Будьоного	вул.	Григорія Михайльова
68	4 пров.	Ватутіна	4 пров.вул.	Євгена Коновальця
69	4 пров.	Дзержинського	3 пров.вул.	Михайла Грушевського
70	4 пров.	Свердлова	4 пров.вул.	Володимира Великого
71	5 пров.	Дзержинського	4 пров.вул.	Михайла Грушевського
72	5 пров.	Свердлова	5 пров.вул.	Володимира Великого

Додатки 2.1 та 2.2  до рішення міської ради 7 скликання (2 сесія) від 1 грудня 2015 року

Вернадський Володимир Іванович (нар.28 лютого (12 березня) 1863, Петербург, Російська імперія — †6 січня 1945, Москва) — український філософ, природознавець, мислитель, засновник геохімії, біогеохімії та радіогеології, космізму. Академік Петербурзької АН (з 1912), професор Московського університету. Один із засновників Української академії наук; став дійсним членом Української АН та її першим президентом (з 1918). Засновник наукової бібліотеки в Києві (нині названої його ім’ям). З 1921 року знову працює у Москві. Збагатив науку глибокими ідеями, що лягли в основу нових провідних напрямків сучасної мінералогії, геології, гідрогеології, визначив роль організмів у геохімічних процесах. Для його діяльності характерні широта інтересів, постановка кардинальних наукових проблем, наукове передбачення. Організатор та директор Радієвого інституту (1922–1939), Біохімічної лабораторії (з 1929; зараз Інститут геохімії й аналітичної хімії імені В. І. Вернадського РАН). Дійсний член НТШ та низки інших академій (Паризької, Чеської).

Коновалець Євген Михайлович (14.06.1891 – 23.05.1938) – визначний український військовий і політичний діяч, полковник Армії УНР, командант УВО, голова Проводу Українських Націоналістів (з 1927). Народився у с.Зашків Львівського повіту (тепер Жовківського р-ну Львівської обл.). 28.1-3.2.1929 на першому Конгресі Українських Націоналістів у Відні було створено Організацію Українських Націоналістів, головою проводу якої було обрано Євгена Коновальця. У кінці 1920-на початку 30-х рр. Коновалець, організаційно зміцнивши УВО і ОУН, встановив контакти з політичними колами Німеччини, Великобританії, Литви, Іспанії, Італії та організував українські політично інформаційні служби в багатьох політичних центрах Європи, залучив до співпраці з ОУН широкі кола української еміграції. Здійснив ряд заходів внаслідок яких були створені осередки ОУН або споріднених організацій в Франції, Бельгії, Канаді. За його безпосередньою участю в Америці були засновані Громади Українських Стрільців, що поклали початок Організації Державного Відродження України в США і Українському Національному Об’єднанню в Канаді. З метою підготовки до майбутньої збройної боротьби за незалежність України за дорученням Коновальця було сформовано військовий штаб та укомплектовано школи по підготовці старшинських кадрів для української армії в Польщі, Чехо-Словаччині, Австрії. Діяльність Коновальця по розбудові ОУН, яка користувалась всезростаючою підтримкою української молоді, намагання поставити українське питання у Лізі Націй та постійні заходи по налагодженню націоналістичного підпілля в УСРР, викликали занепокоєння у більшовицького керівництва в Москві. 25.5.1938 Є. Коновалець загинув у Роттердамі (Голландія), відкриваючи поштовий пакет, в якому знаходився вибуховий пристрій, переданий йому агентом радянських спецслужб. Похований на кладовиці Кросвік у Роттердамі.

Григорій Савич Сковорода (русь. Дореф. Григорій Савич Сковорода, Григорій син Сави Сковорода, лат. Gregorius Sabbae filius Skovoroda, укр. Григорій Савич Сковорода; 22 листопада (3 грудня) одна тисяча сімсот двадцять два, село Чорнухи, Київська губернія, Російська імперія – 29 жовтня (9 листопада) +1794, село Іванівка, Харківське намісництво, Російська імперія) – російський [1] і український, мандрівний філософ, поет, байкар і педагог, вніс значний внесок у східнослов’янську культуру. Здобув славу першого самобутнього філософа Російської імперії. Григорій Сковорода вважається завершителем доби козацького бароко і родоначальником російської релігійної філософії. Твори Григорія Савича Сковороди мали істотний вплив на ряд найбільших російських мислителів, особливо  на Володимира Францевича Ерна.

Брати Лузани – Олександр та Іван були командувачами потужного загону УПА, який до весни 1948 року забезпечував жителям Конотопу та Конотопського і Кролевецького районів шляхом постійних партизанських бойових дій захист від комуно-більшовицької орди; до осені 1943 – захист від німецько-фашистського окупанта. Останній бій, в якому брати Лузани полягли героїчною смертю, відбувся селі Озаричі Конотопського району. Могила героїв досі залишається невідомою.

Григо́рій Гуляни́цький (? — 1679) — український військовий і державний діяч, один з чільних дипломатів Гетьманщини. Шляхтич з роду Гуляницьких гербу Остоя, представник козацької старшини. Учасник Хмельниччини (1648–1657), українсько-московської війни, міжусобних воєн часів Руїни. Полковник ніжинський (1656–1659), наказний гетьман Сіверський (1658–1659), полковник корсунський (1662–1664). Активний учасник російсько-української війни (1658–1659). У 1659 р. під час війни з Москвою, загін Гуляницького захопив Лубни, потім Гадяч, Конотоп. Чіткою, принциповою була позиція наказного гетьмана Гуляницького і в переговорах з московськими послами Булгаковим і Байбаковим на початку 1659 року. Гуляницький дорікав їм, що цар Алєксєй «безперервно війська свої на нас посилає і многі міста випалили і висікли; краще бути у турка, ніж у москалів…» Ці слова записали самі посли у своєму звіті. Він також закликав царським послам довести, що вони хочуть миру та вивести московські війська з України.

В Конотопі Гуляницький і його загін протягом трьох місяців боронив Конотопську фортецю від московських військ під командуванням князя Алєксєя Трубєцкого — так допоміг гетманові Івану Виговському залучити підтримку союзників і розгромити війська Трубецького під Конотопом. Після зречення І. Виговського був усунений з полковництва.

Грушевський Михайло Сергійович (17 (29) вересня +1866, Холм, Царство Польське, Російська імперія – 24 листопада 1934, [1], Кисловодськ, Ставропольській край, РРФСР, СРСР) – український історик, громадський та політичний діяч. Голова Центральної Заради Української Народної Республики (1917-1918). Дійсний член Чеської АН (1914), ВУАН (1923) та АН СРСР (1929), Багаторічний голова Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові (1897-1913), завідувач кафедри історії Львівського університету (1894-1914), автор понад 2000 наукових праць.

Григорій Мацейко, (псевдонім «Гонта») (нар. 7 серпня 1913, смт. Щирець, Пустомитівський район, Львівська область — † 11 серпня 1966, м. Буенос-Айрес, Аргентина) — член Організації українських націоналістів, виконавець замаху на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького.

Ю́рій Іва́нович Ли́па (нар. 5 травня 1900, м. Одеса — † 20 серпня 1944, с. Шутова, Яворівський район, Львівська область) — громадський діяч, письменник, поет, публіцист, лікар, автор української геополітичної концепції, один з визначних ідеологів українського націоналізму.

Іван Степанович Мазепа, також Мазепа-Колединський, або Мазепа-Колединський (укр. Іван Степанович Мазепа (Іван Мазепа-Колединський), польськ. Iwan Mazep (Jan Mazepa Kolędyński); 20 березня 1639, село Мазепинці під Білою Церквою, Річ Посполита – 22 вересня 1709, Бендери, Османська імперія) – державний і політичний діяч, учасник Північної війни.

З 1687 гетьман Війська Запорозького лівого берега Дніпра, а з 1704 року, після об’єднання територій Лівобережної та Правобережної України, – Війська Запорозького обох сторін Дніпра гетьман [3] (Гетьман і Кавалер царської пресвітлої величності війська Запорізького [4]) (1687-1708 ). Другий в російській історії кавалер ордена Андрія Первозванного («славного чину святого апостола Андрія кавалер») з 1700 року. Князь Священної Римської імперії з 1 вересня 1707. Тривалий час був одним з найближчих сподвижників російського царя Петра I і багато зробив для економічного підйому Лівобережної Січі [5]. За військові [6] заслуги королем польським Августом Сильним нагороджений орденом Білого Орла.

У 1708 році таємно перейшов на бік противника Російської держави в Північній війні – шведського короля Карла XII, майже за рік до його розгрому російською армією. За зраду присязі відданий громадянської страти з позбавленням титулів і нагород, які він отримав від царя. У 1709 році Петро I наказав виготовити в єдиному екземплярі Орден Іуди, яким припускали нагородити Мазепу за зраду російського царя. Російська православна церква піддала Івана Мазепу анафемі. Після поразки Карла XII під Полтавою (тисяча сімсот дев’ять) втік до Османську імперію і помер в місті Бендери.

Петро Конашевич-Сагайдачний (укр. Петро Конашевич-Сагайдачний, рід. В с. Кульчиці під м Самбір (Галичина) ок. 1570-1622) – православний шляхтич герба Побог з Перемишльської землі. Гетьман Війська Запорозького, кошовий отаман Запорізької Січі, який воював на боці Речі Посполитої. Організатор успішних походів запорозьких козаків проти Кримського ханства, Османської імперії та Російського царства, меценат православних шкіл.

Князь Дмитро Іванович Вишневецький (Байда) (укр. Дмитро «Байда» Іванович Вишневецький, розум. +1564  – волинський православний магнат з роду Вишневецьких. Володів великими землями в Кременецькому повіті, у тому числі родовою резиденцією в містечку Вишнівець. З 1551 – староста Черкаський і Канівський Великого князівства Литовського.

Для захисту від турецько-татарських набігів Вишневецький на власні кошти збудував на острові Мала Хортиця дерев’яно-земляний замок, який історики вважають прототипом Запорізької Січі. Спираючись на цей форпост, в 1556 р організував два походи в турецькі та кримські володіння (на міста Очаків і Іслам-Кермен). Перший з цих походів був частиною великої операції російських військ, очолюваних Матвієм Ржевським, проти Кримського ханства. У результаті відповідних дій турецьких і кримських військ в 1557 році замок на Малій Хортиці був ними після тривалої облоги захоплений і зруйнований. У 1558 році Вишневецький зі своїми козаками перейшов на службу до царя Івана IV Васильовичу; йому були подаровані «в вотчину» місто Бельов (нині в Тульській області) і землі в околицях Москви.

Деякі історики ототожнюють Д. Вишневецького з героєм популярної історичної пісні (думи) – козаком Байдою, який загинув, будучи підвішений за наказом султана ребром на гак. У сучасній популярній літературі Д. Вишневецького називають «засновником Запорізької Січі». Козацький літописець XVIII ст. полковник Грабянка називає Вишневецького козацьким гетьманом, проте в джерелах XVI століття такий титул Вишневецького не зустрічається.

Олена Іванівна Теліга (укр. Олена Іванівна Теліга; уродж. Шовгенова; 1906-1942) – українська поетеса і літературний критик.

Вона ігнорувала постанови німецької влади, і врешті-решт «Литаври» були заборонені, а 9 лютого 1942 її заарештували. Разом з нею добровільно здався гестапо і її чоловік, який заради цього назвався письменником.

На стіні камери вона намалювала тризуб і залишила напис: «Тут сидiла i звiдси йде на розстрiл Олена Телiга». Українська поетеса була розстріляна разом зі своїм чоловіком і колегами (Іван Рогач, Володимир Багазій тощо) у Бабиному Яру 21 лютого 1942.

Василь Семенович Стус (укр. Василь Семенович Стус; 1938 – 1985) – український поет, дисидент, політв’язень. Герой України (2005 – посмертно).

О́рлик Пили́п Степа́нович (11 (21) жовтня 1672, Косута – †24 травня 1742, Ясси) — український політичний, державний і військовий діяч, Гетьман Війська Запорозького у вигнанні (1710-1742), поет, публіцист. Представник шляхетського роду Орликів (чеського походження). Один із упорядників «Договорів і постанов» — конституційного акту, який іноді називають «першою в світі Конституцією», фактично — козацького суспільного договору.

Квач Орест Арсенович (нар. 23 липня 1991, м. Заліщики Тернопільської області — пом. 27 липня 2014, м. Лутугино Луганської області) — український військовик, боєць батальйону територіальної оборони «Айдар» МО України.

Анатолій Шульга – загинув під час АТО, мешканець м.Конотоп.

Петро Дорофійович Дорошенко (1627 – 1698) – гетьман Війська Запорозького на Правобережній Україні

Карпенко Дмитро Степанович – з 1921 р. священник УАПЦ в с.Підлипному. Українізував практично всі церкви на Конотопщині.

Іва́н Скоропа́дський (*1646 – †14 липня 1722) — український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави в Лівобережній Україні (1708-1722). Представник козацького роду Скоропадських. Старший син Іллі Скоропадського. Генеральний бунчужний (1698-1699), генеральний осавул (1701-1706), стародубський полковник (1706-1708). Після переходу Мазепи на бік шведів, призначений головою Гетьманщини з волі російського царя Петра І. Безуспішно намагався протистояти російським планам ліквідації козацької автономії.

Микола Михайлович Амосов (народився 6 грудня 1913 в селі Ольхово, сучасна Вологодська область, затоплено Рібінською ГЕС – помер 12 грудня 2002 у Києві) – радянський та український лікар, навчань у Галузі медицини та біокібернетики, громадський діяч, академік НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ (1969 ) та Академії медичних наук України (1993), лауреат Ленінської премії (1961), Державної премії УРСР (1978, 1988) и Державної премії України в Галузі науки и техніки (1997). Директор Інституту серцево-судинної хірургії (1983-1988). Доктор Медично наук (1953).

М. М. Амосов – автор понад 400 наукових робіт, включаючи 19 монографій. Ряд монографій перевідала в США, Японії, Німеччині, Болгарії. У створення ним інституті підготовлено 40 докторів и понад 150 кандидатів наук, багато хто з них очолює Великі наукові центри.

Микола Михайлович широко відомій як письменник. Его повісті «Думки та серце», «Записки з майбутнього”, “ППГ-2 266», «Книга про щастя та нещастя» Неодноразово віддавалися у нас в країні та за кордоном.

М. М. Амосов обирався депутатом Верховної Ради СРСР п’яти скликань. ВІН БУВ удостоєній багатьох високих Урядовий наплетеш СРСР и України. У 2003 году Інституту серцево-судинної хірургії Академії медичних наук України присвоєно ім’я академіка Миколи Михайловича Амосова.

У 2008 году він був визнаним іншим після Ярослава Мудрого великим українцем за результатами опитування Громадської думки «Великі українці»

Княгиня Ольга, у хрещенні Олена (бл. 890 – 11 липень 969) – княгиня, яка правила Київською Руссю з 945 до 962 року після загибелі чоловіка, Великого князя Київського Ігоря Старого. Перша з російських правителів прийняла християнство ще до хрещення Русі, свята рівноапостольна Руської Православної Церкви; пам’ять: 11 липня за юліанським календарем і в Соборах Київських, Псковських і Волинських святих.

Через приблизно 140 років після її смерті давньоруський літописець так висловив ставлення російських людей до першому правителю Київської Русі, яка прийняла хрещення

Володимир Святославич (др.-рус. Володімѣр’ Свѧтославічь, близько 960 року – 15 липня 1015) – князь новгородський (970-988), великий князь київський (978-1015), при якому відбулося хрещення Русі.

Став новгородським князем у 970 році, захопив київський престол в 978 році. У 988 році обрав православне християнство як державну релігію Давньоруської держави. У хрещенні отримав християнське ім’я Василь. Відомий також як Володимир Святий, Володимир Великий, Володимир Хреститель (в церковній історії). На думку дослідників билинного епосу, Володимир Святославович є одним з прообразів збірного билинного персонажа Володимир Красне Сонечко. Прославлений у лику святих як рівноапостольний; день пам’яті в російській православ’ї – 15 липня по Юліанським календарем і в Соборах Галицьких, Псковських, Київських [1] і Волинських [2] [3] святих.

Сіко́рський І́гор Іва́нович (25 травня (6 червня) 1889, Київ, Російська імперія — 26 жовтня 1972, Істон, Коннектикут, США) — український та американський інженер (авіаконструктор) та підприємець з Києва. Ідею гелікоптера йому навіяли малюнки повітряного ґвинта Леонардо да Вінчі. У 1918 емігрував до США, де в 1923 заснував компанію Sicorski Air Engineering. Автор літаків-велетнів «Ілля Муромець» (1913, Росія), Sikorsky S-29-A (США). Конструктор першого в США літака-амфібії.

Лесь Ку́рбас (повне ім’я — Олександр-Зенон Степанович Курбас; нар. 25 лютого 1887, Самбір, Галичина — † 3 листопада 1937, Сандармох, Карелія) — український режисер, актор, теоретик театру, драматург, публіцист, перекладач. Народний артист УРСР (1925).

Шухов Володимир Григорович (1853-1939) – інженер, архітектор, винахідник, учений; член-кореспондент (1928) і почесний член (1929) Академії наук СРСР, лауреат премії імені В. І. Леніна (1929), Герой Праці (1932). Є автором проектів і технічним керівником будівництва перших російських нафтопроводів (1878) [2] і нафтопереробного заводу з першими російськими установками крекінгу нафти (1931). Вніс видатний внесок у технології нафтової промисловості і трубопровідного транспорту. В.Г. Шухов першим у світі застосував для будівництва будівель і веж сталеві сітчасті оболонки. Згодом архітектори хай-тека, знамениті Бакмінстер Фуллер і Норман Фостер, – остаточно впровадили сітчасті оболонки в сучасну практику будівництва, і в XXI столітті оболонки стали одним з головних засобів формоутворення авангардних будівель. Шухов ввів в архітектуру форму однополостного гіперболоїда обертання, створивши перші в світі гіперболоїдних конструкції.

Сусло Михайло Миколайович – загинув під час АТО, мешканець м.Конотоп.

Ярослав Володимирович (в пізньої історіографічної традиції Ярослав Мудрий; ок. 978 – 20 лютий +1054, Вишгород) – князь ростовський (987-1010), князь новгородський (1010-1034), великий князь київський ( 1016-1018, 1019-1054).

Ярослав Володимирович – син хрестителя Русі князя Володимира Святославича (з роду Рюриковичів) і полоцької княжни Рогніди Рогволодовни, батько, дід і дядько багатьох правителів Європи. При хрещенні був названий Георгієм. У православній церкві шанується як благовірний князь; день пам’яті – 20 лютого по юліанським календарем.

Іван Богун (укр. Іван Богун; близько 1618 – 17 лютого 1664) – полковник Війська Запорозького, Наказний гетьман Війська Запорозького.

У джерелах, спогадах про козаччину, козацькому війську постійно зустрічаються згадки про Івана Богунe, якому як нікому іншому протягом 15 років вдавалося утримувати полковницький пернач і одержати чимало перемог. Богун був активним учасником повстання під проводом Богдана Хмельницького та його соратником.

Макси́м Таде́йович Ри́льський (7 (19) березня 1895, Київ — †24 липня 1964, Київ) — український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч, мовознавець, літературознавець, академік АН України.

Олександр Іванович Музичко, відомий також як Сашко Білий (нар. 19 вересня 1962, Кізел, Пермська область — † 24 березня 2014, Бармаки) — український націоналіст, військовик, учасник організацій СНУМ, УНА, УНСО. Координатор Правого сектору у Західній Україні.

В’ячеслав Максимович Чорновіл (* 24 грудня 1 937 с. Єркі Черкаської області – † 25 березня 1999, Бориспіль Київської області) – український політик, публіцист, літературний критик, діяч руху опору проти зросійщення та національної дискримінації українського народові, політичний в’язень СРСР. Провідник українського національно-демократичного визвольного руху кінця 80-х – 90-х років; Герой України (2000, посмертно). Лауреат Міжнародної журналістської премії ім. Ніколаса Томаліна (1975).

Ініціатор проголошення Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 р. та Акту проголошення Незалежності України 24 серпня 1991 р.

Разом Із іншими Видатними діячами започаткував в Україні національно-визвольний рух шістдесятників та дисидентів. Засновник та головний редактор підпільного українського часопису «Український вісник». Член Української Гельсінської групи. Один Із ініціаторів утворення Української гельсінської спілки. Кілька разів ув’язнений за «антирадянську пропаґанду» (1967-1969, 1972-1979, 1980-1988). Перебував у мордовських таборах суворого режиму и на засланні. Сумарно пробув у неволі 17 років. У 1990-92 рр. – Голова Львівської обласної ради. Народний депутат України з березня 1 990 р.

Кандидат у Президенти України на ВИБОРИ тисяча дев’ятсот дев’яносто один р (2 місце, 7420727 голосів або 23,27%). З 1992 р. и до смерті – голова Народного Руху України. З жовтня 1991 – Гетьман українського козацтва. З 1995 року член української делегації в Парламентській Асамблеї Заради Європи.

Тричі одружений. З першого дружиною – Іриною Брунець Мав сина Андрія, від Другої – Олени Антонів – Тараса. Третім дружиною стала відома дисидентка Атена Пашко.

Загинув 25 березня 1 999 року за нез’ясованих обставинні в автокатастрофі на шосе під Борисполем. Чимала частина Суспільства досі переконана, що Чорновіла прибрали як небезпечного конкурента на майбутніх Президентських виборах. Похований у Києві на Байковому кладовищі на центральній Алеї. У Похороні взяли участь сотні тисяч людей.

Мару́ся Чура́й (1625–1653) — напівлегендарна українська народна співачка та поетеса часів Хмельниччини, яка, за переказами, жила в Полтаві. Їй приписують авторство низки відомих у народі пісень: «Ой не ходи, Грицю», «Котилися вози з гори», «Засвіт встали козаченьки» та інші.

Бірюков Євгеній Андрійович – загинув під час АТО, мешканець м.Конотоп.

Ваховський Андрій Миколайович – загинув під час АТО, мешканець м.Конотоп.

Григорій Михайльов – засуджений та розтріляний радянською владою, звинувачений за участь в ессерському русі, меньшевицькій національно-повстанській організації.

Нігоян Сергій Гагікович – учасник і один з охоронців Євромайдану, вбитий під час протистояння на вулиці Грушевського в Києві. Громадянин України вірменського походження. Герой України.

Вул.Пластунська «Пласт» — національна скаутська організація України, мета якої сприяти всебічному патріотичному самовихованню української молоді на засадах християнської моралі, на свідомих, відповідальних та повноцінних громадян місцевої, національної та світової спільнот, і на провідників українського суспільства. Дата заснування «Пласту» — осінь 1911 р. Перша пластова присяга відбулася 12 квітня 1912 р., попри те, що насправді пластові гуртки створено незалежно один від одного Іваном Чмолою, Олександром Тисовським та Петром Франком. Згодом оформився Організаційний пластовий комітет у 1913 р., який об’єднав розрізнені пластові гуртки в масштабну крайову організацію. Пластуни відзначилися тим, що брали активну участь у розбудові та захисті своєї держави, були активними учасниками визвольного руху та війн за незалежність УНР та ЗУНР. Нині «Пласт» — найбільша та найстаріша українська скаутська організація[1], яка діє у багатьох країнах світу (Між ними Пласт у США, Пласт в Аргентині, Пласт у Канаді) та об’єднує пластунів України й української діаспори. В Україні кількість пластунів становить 6 000 осіб. Діє організація у 24 регіонах України.

Вул.Січових Стрільців «Січові стрільці» – назва Військових Підрозділів Наддніпрянської Армії УНР та ЗБРОЙНИХ сил Української Держави, сформованому у 1917-1919 роках в Наддніпрянський України Головним чином з патріотично налаштованих російських військовополонених австро-угорської армії українського походження; оскільки багато з них до полону були вояками українського легіону Січові стрільці австро-угорської армії, назва «сiчовi стрiльцi» закріпилась за всіма наддніпрянськими формуваннями УНР та Української Держави, основу яких Складаний військовополонені українці-галичани.

Вул.Героїв Крут (Бій під Крутами) (укр. Бій під Крутами) – збройне зіткнення, яке сталося 16 (29) січня 1918 року на залізничній станції в районі села Крути (130 км на північний схід від Києва) між загоном радянських військ під загальним командуванням М. А. Муравйова і збройними формуваннями УНР, які намагалися зупинити їх просування до Києва. Хоча цей бій не позначився на послідувала військової кампанії, події обросли міфами, гіпертрофованими оцінками і спотвореннями фактів. В українській історіографії, публіцистиці, художній літературі і політиці бою приписують особливе значення, представляючи його як приклад героїчної боротьби української молоді, не пощадили життя заради незалежності своєї батьківщини

Вул.Кобзарів (Кобзарство) – унікальне явище не лише української, а і світової культури. Його носії – кобзарі, впродовж століть зберігали духовний генофонд народу, будили в ньому національну свідомість, передавали тисячолітню мудрість, розкривали правду життя, закликали до активності, згуртованості, боротьби зі злом. Їх просвітницька діяльність заборонялася, їх сотнями нищили, прирікали на вимирання. Разом зі знищенням кобзарів, нищився і неоціненний духовний спадок України – думи, історичні пісні, звичаї, мова, знання древності та історії. Не можливо уявити творчі здобутки Тараса Шевченка, Миколи Гоголя, Миколи Лисенка без Кобзарської тематики.

Вул.Прорізна – історична назва вул.Фурманова.

Європейська площа (Європа) – частина світу, що разом з Азією становить материк — Євразію.

Проспект Червоної Калини «КАЛИНА» — символ вогню, сонця; неперервності життя роду українців; України, батьківщини; дівочої чистоти й краси; вічної любові, кохання, вірності; гармонії життя та природи; материнства; плодючості; символ нескореності та стійкості; українського козацтва; незрадливої світлої пам’яті; єдності нації; потягу до своїх традицій, звичаїв. «Без верби й калини нема України», — каже народна мудрість. У давнину калину висаджували у кожній садибі. Нею прикрашали найсвятіше — гільце (вільце) молодої, весільний коровай, оселю. І проводжали у вирій на вічний спочинок теж із калиною. Етимологія слова «калина» пов’язана з поняттям вогню, — першоелементами земного життя. Суцвіття білих віночків нагадувало сонце, а білий колір був сакральним. Насінини калини за формою дуже схожі на червоне серце, оскільки українці люблять червону барву, взагалі червона калина фігурує як символ краси, радості: краса людини залежить від її здоров’я, тому калина як вивершений природою взірець досконалості його символізує; калина — символ здорової повносилої жінки, хоч при цьому достиглі ягоди — то зріла жінка, а зламана калина — покинута жінка, калина — взагалі символ духовного життя жінки: її дівочість, краса та кохання, заміжжя, радість і горе, родинні почуття;